Субота
23.09.2017, 05:54
СКАЧАЙ І ЧИТАЙ
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна Блог Реєстрація Вхід
Меню сайту

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Міні-чат

Головна » 2010 » Жовтень » 23 » іНтервью з Лесею Вороніною-ОГОПОГО
00:04
іНтервью з Лесею Вороніною-ОГОПОГО

O G O P O G O
«У пошуках Оґопоґо» — це книжка відомої дитячої письменниці, журналістки й перекладачки Лесі Ворониної, яка вперше виступає як

цілком «дорослий» автор. Такі твори на заході називаються модним словом «тревелоґ», тобто літературна мандрівка.
Ми і наші діти колись уже мандрували з Лесею Ворониною сторінками чудового дитячого журналу "Соняшник”, який вона редагувала,потім, разом з героєм її книжки Суперагентом 000, вистежували підступних злочинців,

які хотіли заволодіти цілим світом, кидалися у шалений вир пригод з членами Таємного Товариства Боягузів і відкривали загадкову країну Нямликів. Що ж чекає на нас тепер?
Захоплива мандрівка часом і простором, індіанці крі, казковий архітектор Гундертвассер, таємниче чудовисько Оґопоґо, в існування якого


так хочуть вірити канадці. Разом з Лесею Ворониною ми подорожуватимемо Європою і далекими материками та островами. Будемо

спостерігати там за "аборигенами”, дивуватися, захоплюватися, потрапляти в смішні історії і вчитися просто жити і отримувати

задоволення від життя. І від мандрівок. Не забуваючи при цьому, що краще, ніж удома, нам не буде ніде.***V prezentacii pryinjv uchast vidomiy bard i.ZHUK (+nova kompozycija)

***
Tut mojna prydbaty knygu=Адреса книгарні «Є»: вул. Лисенка, 3, ст. м. «Золоті Ворота»
7 Responses to "У пошуках Оґопоґо”



*****************************=*









 








 

Канада. Озеро Оканаган і загадковий Огопого

Леся Воронина

Чому ми вирушили в дорогу з провінції Альберта аж до Британської Колумбії не літаком, не потягом, а автобусом? Просто Канада така величезна й розвивалася вона так стрімко, що прокладати залізничну колію було нераціонально. Між будь-якими містами й містечками тут давно вже налагоджено повітряний зв’язок, а крім того шосейні дороги тут такі досконалі, що мандрівка ними перетворюється не на боротьбу за існування, як на українських латаних-перелатаних шосейках, вкритих тріщинами, ямами й горбами, а на цікаву й приємну пригоду. Ясна річ, що в кожному автобусі-гончаку ви можете подивитися фільм, послухати музику, випити кави чи чаю. На зупинках вас почастують смачним обідом і в ідеально чистому туалеті, що скоріше нагадує римську лазню, ви навіть зможете прийняти душ і почистити забруднений у дорозі одяг і взуття. Для канадців – це норма. Так само, як і біотуалети, які ви знайдете в найвіддаленіших від цивілізації куточках заповідника, яким є територія усіх Скелястих гір.

І, певно, саме через це до Канади рік у рік приїздить дедалі більше туристів. Особливо вподобали її японці, яких ми зустрічали й біля всесвітньо відомого лижного курорту Банфу, куди, як кажуть, приїздить і сама англійська королева з родиною, аби відпочити від своїх королівських клопотів. У самому Банфі нам, на жаль, побувати не пощастило – просто не вистачило часу й грошей, але й те, що ми побачили під час нашої казкової подорожі, стало чи не найкращим спогадом про Канаду.

Графітно-чорні шпичаки гір, ніби вирізьблені гігантською сокирою, кришталево прозоре небо, яке змінює колір від яскраво-лазурового до ніжно-блакитного, пухнасті легенькі хмаринки – здається, до них торкнувся пензликом геніальний художник і розфарбував у всі відтінки рожевого, помаранчевого, бузкового кольору, дикі качки, що підходять до вас під час зупинки автобуса й довірливо беруть частування прямо з рук, і дерева, яких не торкалася й ніколи не торкнеться рука лісоруба. Бо все це – спільна оселя розумних і порядних громадян, які хочуть, щоб цей чудовий світ, в якому їм випало щастя жити, залишався незмінним.

І ось тепер, щойно я написала осанну мудрим канадцям, внутрішній голос застеріг мене від надмірного пафосу й ідеалізації цієї чудової країни та її громадян. Авжеж, кілька років тому на схилах гір, що оточують долину Оканаган, куди ми врешті доїхали, зловили недоумка-піромана, який навмисно підпалював ліс. Тоді згоріли тисячі й тисячі дерев і загинуло безліч тварин і птахів. І все це страшенно прикро, бо підтверджує істину, згідно з якою у світі не буває ідеальної гармонії і вічна діалектика буття повертає нас на грішну землю й тицяє під ніс зовсім не пасторальні картини. Але, слава Богу, ще бувають у житті миті, коли забуваєш про ті дуже правильні закони й дозволяєш собі піддатися ілюзіям щодо всесвітньої гармонії, любові й краси. Часом мені здається, що саме заради ось цих ілюзій люди вирушають світ за очі в пошуках земного раю. І, до речі, їм це дуже часто вдається.

Ми прожили цілий тиждень у маленькому містечку Пентінктон на березі озера Оканаган, яке виявилося не лише велетенським (100 кілометрів завдовжки і лише 2 кілометри завширшки), а й надзвичайно мальовничим і чистим-чистим. Як з’ясувалося, з ним пов’язані неймовірні легенди, перекази та побрехеньки, які збуджують уяву багатьох любителів таємничих історій. Так от, ми з подивом довідалися про те, що в цьому озері мешкає здоровезне чудисько, яке в народі називають Оґопоґо. І чудисько те час від часу бачать не лише нервові й схильні до фантазування дамочки, а й дослідники підводного світу озера Оканаган. Щоправда, їм ще й досі не пощастило зробити жодного достатньо чіткого знімку хитрої тварюки, що має, за їхніми твердженнями, потужний тулуб, довжелезну шию й маленьку, схожу на зміїну, голову. У прадавніх переказах індіанців, котрі з давніх-давен мешкали на березі цього постльодовикового озера, до наших днів збереглися згадки про страшного дракона, котрому місцеві жителі мусили приносити в жертву впольованих тварин, аби чудисько не перевертало їхні каное й не пожирало їх самих…

На щастя, за весь час, відколи на березі озера почали мешкати блідолиці, Оґопоґо не з’їв жодного рибалку, котрий сидів на березі з вудочкою чи перепливав на човні на протилежний берег озера Оканаган. Але інтерес до озерного монстра постійно підігрівають, друкуючи чергові лякачки. Адже присутність у водних глибинах Оґопоґо дуже потрібна місцевим власникам готелів, сувенірних крамничок та екскурсійних бюро, котрі створили цілу «огопогівську» індустрію: це й значки із зображенням усміхненого змієголового чудиська, і кухлі з мордою монстра, і футболки, й сумочки, й брелоки, й іграшки, і ще купа усіляких дрібничок, які охоче купують довірливі туристи на згадку про відвідання цього загадкового місця. А на підтвердження того, що до існування Оканаганського чудиська місцева влада ставиться цілком серйозно, Торгівельна Палата міста Пентінктон, що лежить на крайньому півдні озера, встановила спеціальну премію тому, хто надасть незаперечні докази існування Оґопоґо у глибинах озера Оканаган. І премія ця зовсім не символічна – вона становить 2 мільйони доларів!

У той день, коли ми з Женькою (син автора книги. – Ред.) прибули до Оканагану, над озером клубочився густий туман, і хоч скільки ми не вдивлялися у водяну гладінь, зміїної голови на довгій лускатій шиї ми там не побачили. Не помітили ми чудиська й тоді, коли імла розвіялася й повітря над озером стало позоре. Однак, нам таки довелося пережити кілька неприємних хвилин, коли ми стояли на вершечку гори поблизу Оканагана. Раптом ми помітили, що до нас зовсім близько підійшла величезна тварина, яка нагадувала пантеру. У мене завмерло серце, і я почала потроху посуватися вперед, сподіваючись, що першою хижачка, можливо, схоче з’їсти мене, а син встигне втекти. Женька напружився і навпаки спробував затулити собою мене. А хижачка стояла й пильно дивилася на нас, і я бачила, як здимаються під сіро-пісочною короткою шерстю її боки, тріпочуть ніздрі й посмикується довгий товстий хвіст з чорною китичкою на кінці.

- Агов, де ви?! – почули ми голос нашої знайомої, що привезла нас сюди й трохи затрималася внизу на дорозі біля машини.

Тварина, почувши людський голос, зробила гігантський стрибок і беззвучно, так, як і з’явилася, зникла за пагорбом серед густих заростей, що вкривали гірські схили. Коли ми розповіли про нашу пригоду, жінка, здавалося, злякалася більше за нас.

- Це була пума! – вигукнула вона. – Я чула, що останнім часом їх стало дуже багато в околицях озера, але не думала, що вони так знахабніли, що почнуть підходити до людей серед білого дня!

Ми з Женькою перезирнулися і, мабуть, одночасно згадали, як ще хвилину тому намагалися затулити одне одного від страшного хижака. На нервовому ґрунті на нас напав невтримний сміх, а наша зачудована приятелька ніяк не могла второпати, чим же могла так розсмішити зустріч з небезпечною звірюкою. А пояснювати їй ми нічого не стали – хай це залишиться нашою таємницею, бо ми й справді, хоч на мить, але відчули біля себе подих смерті, і тепер треба було якось скинути з себе ці похмурі й страшні враження. А сміх – то найкращі ліки від переляку.

Мабуть, задля того, щоб відвідання околиць озера Оканаган не було затьмарене зустріччю з пумою, наші господарі вирішили повезти нас куштувати чудові місцеві вина. Для мене це було відкриттям – виявилося, що віднедавна Канада й особливо провінція Британська Колумбія уславилася на цілий світ вишуканими винами. У долині, захищеній горами, створюється мікроклімат, в якому дозрівають різні сорти винограду, з яких виробляють класичні сорти вина – білого, червоного й рожевого.

Особливо мені сподобалося льодяне вино, яке мені досі не доводилося куштувати, бо його виробництво вимагає дотримання таких точних і складних приписів, що коштує воно зовсім недешево. Але тут, у просторих дегустаційних залах, де огрядний дядечко з довгими сивими вусами нахвалював свої вина, розповідав історію мало не кожного ґатунку вина і націджував вино прямо з великих дубових бочок, я відчула неповторний смак виногрон, що підмерзли від перших холодів, а потім з тих ягід виготовили трунок солодкий і ледь гіркуватий водночас, що гострими голочками поколює піднебіння й нагадує про диво першого снігу, паморозі на гілках дерев і передчуття безтурботної радості зимових свят.

На стіні дегустаційної зали висів великий кольоровий постер із фотографією недавньої пожежі, що лютувала в цих місцях. Величезні язики полум’я впритул підійшли до виноградника, вино з якого ми саме зараз пили. А внизу великими літерами було написано: «And you think you had a bad day?» ( «І ти вважаєш, що це у тебе був поганий день?!»). Це було написано ніби спеціально для мене. Тож я стріпнула головою, відігнала страшні картини, які раз у раз поставали перед моїм внутрішнім зором – прозорі жовті очі хижака, які невідривно дивляться на нас із сином, ніздрі, що ледь посмикуються, й напружені м’язи на пазуристих лапах.

Нам наливали у маленькі келишки темне, аж чорне бордо й блідо-жовтий мускат, а ще рожеве ніжне сухе вино, і келишків ставало все більше, аж поки я забула про небезпечну пригоду й зрозуміла, що долина Оканаган – найкраще місце у світі, і недарма, як мені розповіли мої господарі, сюди приїжджають з усіх усюд багаті бабусі й дідусі, оселяються на березі казкового озера і живуть, насолоджуючись прекрасним вином, чистим повітрям і чудовими краєвидами. А ще у долині й на пагорбах, що оточують Оканаган, дозріває не лише чудовий виноград – тут вирощують особливу чорну черешню завбільшки з волоський горіх, соковиту й солодку, як мед, і неймовірної смакоти й аромату персики та розкішні яблука.

– А ти б хотіла жити на березі нашого озера? – раптом запитала в мене приятелька, коли вже ввечері ми сиділи у зручних кріслах на березі озера й місяць віддзеркалювався у тихій воді, і хвилі хлюпотіли у нас біля ніг.

Я ввічливо усміхнулася і знизала плечима, бо раптом мені страшенно захотілося додому, у село мого дитинства, куди ми їздили щороку на канікулах, де в кожному садку росли такі соковиті й справжні яблука, що аж тріскалися від соку, і той сік запікався на їхніх порепаних боках, а груші-лимонки світилися, мов ліхтарики, серед густого темно-зеленого листя, і ми зривали солодкі вишні-шпанки, що росли по дві на тоненьких зелених ніжках, вішали їх на вуха замість сережок і бігали босоніж по теплій і ніжній, мов оксамит, літній куряві, перемазані з голови до ніг червоним вишневим соком, і були щасливі й безтурботні. Напевно, такого відчуття щастя у мене не було вже ніколи, так само, як ніколи вже не куштувала я таких солодких вишень і соковитих яблук, що вночі гупали на землю й чекали, щоб вранці ми їх знайшли серед густої трави, як найбільший дитячий скарб.

Книга Лесі Вороніної «У пошуках Оґопоґо» невдовзі вийде у видавництві «Нора Друк». Журнал МАНДРИ є інформаційним спонсором серії «мандрівних» книжок видавництва «Нора Друк»

Леся Воронина – дитяча письменниця, дипломант конкурсу "Коронація Слова 2010” у номінації Романи (роман "У пошуках Ого Пого”).

 06(53) 2010

 НОВИНИ
bigmir TOP100
© 2004 - 2006 Туристичний журнал "МАНДРИ”. Усі права застережені.
Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції
Разработка сайта
GRAPE studio
На главную Написать письмо в редакцию Карта сайта На главную
Переглядів: 7317 | Додав: Pharao | Теги: http://www.ex.ua/move_file/4796779 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Such an impressive answer! You've bteaen us all with that!

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Архів записів

Архів записів

Календар
«  Жовтень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031


Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz